Стокгольм - символ української перемоги. У кожного з нас знайдеться власний #стокгольм: вагомий, непересічний, здобутий всупереч обставинам.
Стокгольм - символ української перемоги. У кожного з нас знайдеться власний #стокгольм: вагомий, непересічний, здобутий всупереч обставинам.
Асан Аміні, афганський біженець, розповів, як опинився в чужій, незнайомій країні, не знаючи ні слова російською або українською і зміг знайти підтримку, гарну роботу та місце навчання
Асан Аміні
афганський біженець,
студент Одеського національного політехнічного університету
Мені 22 роки, і сім останніх років я живу в Україні в статусі біженця. Але, незважаючи на це, я продовжую йти вперед і досягати результатів навіть у чужій країні, яка за стільки років стала мені рідною. Хоча все починалося не так райдужно. Та й в Україні я опинився випадково.

Народився я в Афганістані. Коли мені було два або три рочки, там спалахнула війна, і мої батьки змушені були втекти з країни до сусіднього Ірану. Так я вперше став біженцем. Батьки опинилися в чужій країні без документів і засобів до існування. Наша сім'я виживала як могла: батько працював на будівництвах, а мама - швачкою. Думки про майбутнє викликали страх і почуття безвиході.

Коли мені виповнилося 15 років, в сім'ї вже підростали молодші брат і сестра. І батьки вирішили відправити мене на пошуки кращого життя в більш благополучну Європу. Їм вдалося знайти перевізника, який пообіцяв за гроші нелегально відправити мене в Німеччину або Австрію. Я попрощався з рідними, навіть не уявляючи, коли побачу їх знову, і вирушив у ризиковану подорож.

З Ірану ми виїхали взимку, якраз після Нового року, і майже тиждень я тремтів у холодному фургоні фури. І чи то перевізник обдурив моїх батьків, чи то у нього щось дійсно зірвалося, але замість обіцяної Німеччини мене привезли в українську Одесу.

Під час своєї нелегальної подорожі я обморозив ноги, тому кілька тижнів пролежав у лікарні. А оскільки в Україні я був без батьків, то потрапив до притулку, де прожив трохи більше року.

Я опинився в чужій, незнайомій країні, не знаючи ні слова російською чи українською. Та й моя англійська була не дуже. Я знав тільки рідну мову - дарі. І разом з цим я відчував гострий дефіцит спілкування. Навколо мене були люди, але я ні з ким не міг повноцінно поговорити. У підсумку став у зошиті записувати почуті слова і зубрити їх. І так мало-помалу вивчив російську. Не за книгами або фільмами, доступу до яких у мене в той час не було, а просто спілкуючись з людьми. Більш того, я трохи опанував і українську.

Україна - безпечна країна. Повірте, мені є з чим порівнювати. Тут виходиш на вулицю і відчуваєш себе в безпеці, не переживаєш за своє життя. Це дуже радує. За одне це потрібно дякувати Богу!
Пізніше мене направили в школу-інтернат №5, де я закінчив 9-й клас. Завдяки цьому зміг вступити до Одеського коледжа комп'ютерних технологій і здобути освіту електромеханіка.

В Україні у мене з'явилося величезне бажання вчитися. І моє прагнення не пройшло повз увагу. Завдяки громадським організаціям я зміг отримати грант від закордонного спонсора, який щорічно допомагає п'ятьом учням біженцям. Це фіксована сума на харчування і проживання. Але навіть це дуже мотивує.

В результаті в минулому році я зміг вступити на бюджетну форму навчання в Одеський національний політехнічний університет, де вивчаю лінгвістику.

Але цим моє навчання не обмежується. Зараз я відвідую модні нині курси барберів. І хочу стати затребуваним фахівцем, який займається оформленням чоловічих вусів і борід.

Крім того, я причетний до діяльності громадської організації Об'єднана молодь, яка допомагає біженцям адаптуватися в Одесі, проводить курси з вивчення російської та англійської мов. І зараз час від часу я працюю там перекладачем.

А ще цієї зими здійснилася моя давня мрія. Вперше за сім років я нарешті зміг відвідати рідних і побачити маму і молодших брата і сестру.

Відверто кажучи, я не можу зрозуміти українців, які постійно скаржаться на погане життя. Так, я знаю, що на сході йде війна, що зарплати невеликі і так далі. Але в цілому Україна - безпечна країна. Повірте, мені є з чим порівнювати. Тут виходиш на вулицю і відчуваєш себе в безпеці, не переживаєш за своє життя. Це дуже радує. За одне це потрібно дякувати Богу!

Але ні. Люди чомусь впевнені, що їм погано живеться. Якщо погано живеться, значить, потрібно йти вперед, думати, вчитися, працювати. Адже якщо у тебе є голова на плечах, ти завжди зможеш знайти шляхи вирішення. А якщо ще знаєш мови, то взагалі ніяких проблем немає. Ти завжди зможеш швидко зійтися з людьми, знайти підтримку і хорошу роботу або місце навчання.

Подивіться на мене - у мене ж вийшло. Упевнений, що вийде у кожного!

Надсилаючи свою історію на emal tviy@stockholm.org.ua, автор погоджується танадає згоду на те, що історію може бути відредаговано та опубліковано Організаторами на сторінці https://www.facebook.com/Stockholm.org.ua із зазначенням імені та прізвища автора, що були вказані ним в електронному листі. Крім того, автор погоджується з тим, що публікація його історії не оплачується/ не відшкодовується Організатором. Публікація історії на сторінці https://www.facebook.com/Stockholm.org.ua не є обов'язком Організатора – Організатор залишає за собою право на власний розсуд здійснити публікацію отриманої історії або не здійснювати такої публікації.