Стокгольм - символ української перемоги. У кожного з нас знайдеться власний #стокгольм: вагомий, непересічний, здобутий всупереч обставинам.
Стокгольм - символ української перемоги. У кожного з нас знайдеться власний #стокгольм: вагомий, непересічний, здобутий всупереч обставинам.
Валентин Ткачук, ветеринар, у проекті #стокгольм розповів про досвід і початок нового життя після бойових дій на Донбасі
Валентин Ткачук
ветеринар, засновник ветклініки
«Білий ведмідь»
Безумовно, ветеринарний лікар — професія благородна. Але крім цього, це ще й покликання. Особливо чітко це усвідомлюєш, коли тебе спіткали життєві труднощі. Але про все по черзі.

Народився я в сім'ї ветеринарів. Батько працював головним ветлікарем колгоспу в селищі Зарічне (на той момент Кіровськ) Лиманського району Донеччини, а мама — завідувачкою свиноферми того ж колгоспу. Тому з дитинства я бачив, як батько лікував великих сільгосптварин, як він з ними поводився і як дозував медикаменти.

Для мене все було цікаво: як саме батько дозує ліки, як він у них розбирається тощо. Загалом, у мене було багато запитань, але абсолютно не було на них відповідей. Ба більше, навіть у шкільні роки ні про яку іншу професію я не мріяв, а хотів стати тільки ветлікарем.

Тому після отримання атестата вступив на факультет ветеринарної медицини Харківської державної зооветеринарної академії.

А на четвертому курсі ВНЗ мені вдалося стати переможцем програми з обміну студентами і вперше в житті потрапити до Сполучених Штатів. Там я півтора року стажувався і працював на молочних фермах Канзасу і Вісконсіна — надавав ветеринарну акушерську допомогу.

Думав, навіть залишитися в США, але туга за батьківщиною переважила. Я повернувся в Україну і закінчив навчання в академії, ставши дипломованим ветлікарем.

Паралельно з навчанням почав працювати в одній з приватних ветклінік Краматорська. Тут я на постійній основі почав займатися лікуванням дрібних домашніх тварин.

Безумовно, ветеринарний лікар — професія благородна
Але на жаль, у вітчизняних ВНЗ навчальна програма досить застаріла і практично не вивчає хвороби домашніх тварин. Навіть у моїй alma mater захворювання кішок і собак ми проходили настільки швидко, що фактично нічого про це не знали. Загалом, після закінчення ВНЗ мені довелося продовжити своє навчання. За власні кошти я почав вивчати хвороби домашніх тварин, зокрема і декоративних: купував всю необхідну літературу і відвідував профільні лекції.

Що більше я дізнавався і вчився, то більше мені хотілося мати власну справу і працювати у своїй, а не чужій клініці. До того ж у мене сформувалося власне бачення і розуміння роботи. Мене не завжди влаштовували ті підходи, які практикували в Краматорській ветклініці. На цьому тлі у мене не склалися стосунки з керівництвом і через три роки я вирішив звільнитися.

Настали не найкращі часи. Півтора року я практично не працював, а перебивався тимчасовими підробітками і приватними викликами.

Але за цей час у мене з'явився твердий намір розпочати власну справу і відкрити свою ветклініку. Правда, особистих коштів для старту мені бракувало і я вирішив почати з компаньйоном. І в серпні 2012-го мені вдалося відкрити в Лимані свою ветклініку «Білий ведмідь».

Якби я знав, що чекає на мене і мою клініку, можливо, не поспішав би зі стартом, а почекав один-два роки.

Спершу справи пішли досить непогано і через рік я вирішив поїхати постажуватися в Ізраїль. А поки мене не було, мій компаньйон вкрав з клініки значну частину оборотних коштів. Я повернувся, а у мене боргів було стільки, що не знав звідки взагалі брати гроші. Для мене це був шок, я був на межі банкрутства. Це був перший етап, коли я ледь не втратив клініку.

Як завжди, в скрутну хвилину допомогли тільки найближчі: сім'я і рідні. Сестра позичила істотну суму грошей і за два-три місяці мені вдалося стабілізувати фінансові справи.

Здавалося, що найстрашніше позаду. Але ні.

Що більше я дізнавався і вчився, то більше мені хотілося мати власну справу і працювати у своїй, а не чужій клініці. До того ж у мене сформувалося власне бачення і розуміння роботи
На дворі була весна 2014-го. Ми тільки-тільки стали на ноги, як на Донбасі почав розпалюватися воєнний конфлікт, люди покидали місто. А в травні тут почалися серйозні бойові дії. Я повністю закрив клініку і вивіз усі медикаменти й апаратуру в селище до батьків, де було порівняно тихо. А через кілька днів у будівлю клініки влучили важкі осколки. Вони прошили дах і вхідні броньовані двері, немов папір. На щастя, ніхто не постраждав.

Я був у пригніченому стані, а майбутнє уявляв у чорно-сірих барвах. Я не вірив, що коли-небудь зможу знову відкрити клініку.

З важким серцем я поїхав попрацювати за кордоном, де серйозно захопився ветеринарною кардіологією і анестезіологією. Почав вивчати нову для мене сферу і пройшов солідну школу навчання.

Уже в серпні 2014-го колега, який залишився в Лимані, і моя мама знову відкрили клініку. Я періодично приїжджав додому, дивився, як ідуть справи, але бажання повертатися у мене не виникало.

Допоки влітку 2017-го в Донецькій області не стартувала державна програма з підтримки проектів підприємництва «Український донецький куркуль». Скажу чесно, я не надто вірив, що з держпрограм буває толк та й узагалі сумнівався, що в них можна виграти. Але вирішив спробувати своє щастя. І доля усміхнулася мені.

Держкомісія схвалила мій бізнес-план і виділила кошти на придбання необхідного для клініки діагностичного обладнання. Йшлося про апарат УЗД з функцією кардіологічних обстежень. Ця перемога виявилася переломною.

По суті, завдяки держпрограмі я повернувся додому після кількох років роботи за кордоном. Адже у мене з'явився стимул і мотивація розвивати клініку далі. Навіть більше, після повернення в Лиман вже за власні заощадження придбав ще додаткове медобладнання, розширив спектр послуг і найняв додатковий персонал. Загалом, мені дали доброго стусана, після якого мене вже не зупинити.

Ну а здобуті мною за час навчання та медпрактики знання дають мені більше впевненості у власних силах. Адже я знаю, до чого прагнути і як розвиватися далі. Недаремно ж кажуть: Знання — сила!

Надсилаючи свою історію на emal tviy@stockholm.org.ua, автор погоджується танадає згоду на те, що історію може бути відредаговано та опубліковано Організаторами на сторінці https://www.facebook.com/Stockholm.org.ua із зазначенням імені та прізвища автора, що були вказані ним в електронному листі. Крім того, автор погоджується з тим, що публікація його історії не оплачується/ не відшкодовується Організатором. Публікація історії на сторінці https://www.facebook.com/Stockholm.org.ua не є обов'язком Організатора – Організатор залишає за собою право на власний розсуд здійснити публікацію отриманої історії або не здійснювати такої публікації.